У Бішкеку люди з інвалідністю продовжують стикатися з численними перешкодами в повсякденному житті. Пересування містом перетворюється для них у справжнє випробування через відсутність або незадовільний стан пандусів, тротуарів, громадського транспорту та інших елементів міського середовища. Особливість ситуації полягає в тому, що саме люди, які щодня стикаються з цими труднощами на власному досвіді, здатні помітити деталі та проблеми, які залишаються непоміченими під час формальних перевірок доступності міської інфраструктури. Їхній погляд на місто відрізняється від сприйняття людей без обмежень здоров'я — вони звертають увагу на висоту бордюрів, ширину дверних прорізів, наявність тактильної плитки, стан ліфтів та інші нюанси, які критично важливі для комфортного і безпечного пересування. Проблема доступності міського середовища для людей з інвалідністю залишається актуальною для багатьох міст, включаючи Бішкек. Незважаючи на існуючі нормативи та стандарти, на практиці інфраструктура часто не відповідає потребам малорухомих груп населення. Це стосується не лише громадських просторів, але й житлових будинків, транспортної системи, закладів охорони здоров'я та освіти. Експерти та активісти у сфері захисту прав людей з інвалідністю наголошують на важливості залучення самих людей з обмеженими можливостями до оцінки та планування міської інфраструктури. Такий підхід дозволяє виявити реальні бар'єри та знайти практичні рішення, які враховують специфічні потреби різних категорій малорухомих громадян — людей, які користуються інвалідними колясками, людей з порушеннями зору та слуху, а також інших груп. Ситуація у Бішкеку відображає більш широку проблему, характерну для багатьох міст постсоціалістичного простору, де питання універсального дизайну та доступного середовища почали розглядатися системно лише порівняно недавно.