Починаючи з 1950-х років у Європі сформувалася система демократичних інституцій та механізмів захисту прав людини, в основі якої лежить поступове розширення гарантій свободи слова, зібрань і політичного інакомислення. Ці норми закріплені в ключових міжнародних документах, зокрема в Європейській конвенції з прав людини, і довгий час розглядалися як один із стовпів європейської демократії. Однак, попри формальне визнання права на протест, його практична реалізація сьогодні нерідко пов’язана зі значними витратами для громадян. Учасники демонстрацій можуть стикатися з адміністративними штрафами, кримінальним переслідуванням, посиленим поліцейським контролем і відеоспостереженням, а також із репутаційними та професійними наслідками. У низці країн влада запроваджує додаткові вимоги до організації акцій — від обов’язкового погодження маршрутів до обмежень за часом і місцем проведення. Експерти у сфері прав людини зазначають, що подібна практика створює ефект «охолодження» (chilling effect), коли люди утримуються від участі в протестах через страх перед можливими наслідками, навіть якщо формально їхнє право на вираження думки захищене законом. Таким чином виникає розрив між декларованими нормами та реальними умовами їх застосування. Ця тенденція викликає дискусії серед правозахисних організацій і дослідників демократичних інституцій, які вказують на необхідність перегляду балансу між забезпеченням громадського порядку та захистом фундаментальних громадянських свобод у сучасній Європі.